Дипломатична діяльність митрополита Андрея Шептицького

(Із виступу на конференції приуроченої пам’яті митрополита Андрея Шептицького).  Яворів, НД «Сокіл», 2015р.

Пропоную поговорити про політику…Але не ту продажну і заангажовану, якої нам усім вистачає зараз, а про ту жертовну і самовіддану , якою, попри свій духовний сан та безліч справ, був змушений займатися Митрополит Андрей.

Кожна європейська нація у часи великих історичних потрясінь та катаклізмів проявляла здатність народжувати таких людей, яких ми звикли називають стовпами нації, її духовними лідерами, національними героями. Їх наявність є свідченням духовної і політичної зрілості нації. Українці в цьому плані – не виняток. І хоч як би не намагалися іноземні зайди їх знищити, заплямувати, відправити в небуття, нав’язати нам власних, або створити нових, штучних, ми своїх не забули. І сьогодні саме вони є тими світочами, які надихають власним прикладом, вказують напрямки і орієнтири, підтримують дух і викликають почуття гордості за власний народ.

Одним з таких безперечно є митрополит Андрей Шептицький. Наш славетний земляк є справжнім духовним лідером українців ХХ ст. Його постать та заслуги цілком справедливо можна порівняти з такими провідниками своїх націй як Махатма Ганді, Франклін Рузвельт, Вінстон Черчіль, Юзеф Пілсудський , Нельсон Мандела чи навіть папа Іван Павло ІІ. Для нас, українців, постать Андрея Шептицького є як ніколи актуальною, тому що український народ сьогодні знову стоїть перед великим історичним викликом самоутвердження, державотворення та самовизначення.

 Отже, хочу зараз закцентувати вашу увагу на дипломатичному аспекті діяльності митрополита, оскільки попри всі заслуги і сторони його діяльності ця займає зовсім не останнє місце. В умовах бездержавного розвитку, двох світових війн, трьох революцій, митрополит крім духовних справ вдало виконував функцію і політичного представника українців, дипломатичного посланця та справжнього лідера своєї знедоленої нації. Він часто зустрічався з президентами впливових держав, організовував дипломатичні місії та на рівних вів розмову і ставив вимоги тодішнім диктаторам. Авторитет митрополита був настільки великим що його не наважилися не те що знищити, а навіть заарештувати ні Сталін, ні Гітлер. Хоча без арештів таки не минулося…

Свою дипломатичну діяльність Шептицький розпочав одразу як отримав митрополичу кафедру у Львові. З 1903 по 1913 рр. він також обіймав посаду заступника маршалка Галицького сейму і депутата австрійського парламенту. В 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської імперії. Підсумком цієї діяльності стало напрацювання плану-проекту мирного співжиття українців і поляків Галичини, але його втілення, нажаль, було перервано вибухом першої світової війни.

Ще до її початку митрополит відвідав Росію і Білорусь де домігся призначення місцевою владою у Бресті та Петербурзі греко-католицьких єпископів, відкриття церков та монастирів східного обряду. Це був досить значний його дипломатичний успіх, оскільки навіть сьогодні російська влада блокує реєстрацію аналогічних громад не те що десь в глибинці, а й навіть в таких великих центрах як, наприклад, той же Петербург, водночас, не соромлячись називати його культурною столицею своєї держави.

Згодом, у 1914-1917 рр. відбудеться ще один візит до Росії, однак він вже не носитиме дипломатичного характеру, а матиме форму примусового заслання і утримання під вартою у суздальському монастирі. Перебуваючи там владика Андрей знаходив можливість спілкування з місцевими українцями і піклувався про їхні матеріальні потреби що вкотре засвідчує його турботу про інтереси простих людей, їхні права та свободи. Взагалі, російський вектор займав значне місце у планах та діях Шептицького, оскільки там проживала численна діаспора. Він ніколи не асоціював себе як митрополит галичан, бо українцями для нього були всі, хто говорив українською мовою, хоч силами долі були відірвані від батьківщини.

Активним було спілкування Шептицького з нашими земляками на Далекому Сході, яких на початку ХХст у, так званому, Зеленому клині нараховувалось майже пів мільйона. Вони просили в нього українських підручників, літератури, пастирів слова божого, бо без цього втрачали, там на чужині, риси національної самобутності. Однак, русифікаторська політика спочатку царської, а згодом і радянської імперії постійно блокувала такого роду допомогу, а особливо приїзд туди греко-католицьких священників. Тому на сьогоднішній день на Далекому Сході Росії не залишилося жодного українського товариства, школи, офіційно зареєстрованих парафій чи установ.

Аналогічні контакти мав митрополит з українцями Близького Сходу, Південної Америки та інших віддалених куточків світу. Там засновувались церковні братства, чернечі ордени, українські установи та видання.

Крім зарубіжної, митрополит активно здійснював і, так звану, внутрішню українську дипломатію. Оскільки закінчення першої світової війни подарувало українцям шанс на власну державність, Шептицький не міг оминути можливість активізації такого довгоочікуваного моменту. Він провадив активну дипломатичну діяльність, налагоджував контакти між УНР та ЗУНР, відвідуючи Київ і європейські столиці заради вирішення українського питання. Так, наприклад, у травні 1919р. у Станіславі відбувся з’їзд релігійних діячів, скликаний за дорученням митрополита єпископом Григорієм Хомишиним. Учасники з’їзду (в ньому брали участь понад 200 священиків) закликали духовенство і вірних самовіддано працювати й захищати незалежність ЗУНР та сприяти її воз’єднанню з УНР

У 1918-1923 рр., коли після закінчення Першої Світової війни у старій Європі народжувалися нові держави, Україна теж мала шанс увійти у їх число, та втратила таку можливість через політичну короткозорість своїх лідерів. Опинившись під владою більшовиків, Україна втратила будь-який шанс на державність: західні держави не бачили ані сенсу, ані можливості давати їй політичну і економічну підтримку, а Ватикан, що першим у Європі проголосив про визнання її незалежності, втратив інтерес до неї як такої, що опинилася у владі безбожної диктатури. Він звернув свій погляд і надії до єдиної у східній Європі католицької держави – Польщі, яка довела, що є державою, яка росте, розвивається. Тому остання без особливих труднощів добилася приєднання до своїх територій такого ласого українського шматка як Галичина.

Внаслідок спричиненої війною розрухи Галичина була зруйнована як матеріально так і духовно. Прагнення українців Галичини до національного і духовного відродження було надзвичайно сильним. Тодішній польський уряд бачив у цьому загрозу для своїх націоналістичних амбіцій відбудувати велику Польщу включно з Галичиною, що й стало головною причиною українсько-польської війни 1918-1920 рр. А провідною силою у здійсненні цих намірів була Польська Римо-Католицька Церква, очолювана Львівським Архієпископом Юзефом Більчевським (1900-1923). В той же час Українська Греко-Католицька Церква, яка ідентифікувалася з українським народом, очолювана Митрополитом Андреєм Шептицьким (1900-1944), не могла стояти осторонь природного прагнення українців Галичини до державної самостійності. Це породило неприязнь польського уряду, а згодом і громадськості до Митрополита, якого виставляли зрадником держави, а означає і польського народу.

Польський уряд намагався усіма наявними засобами через дипломатичні канали показати перед світом галицьку проблему, як внутрішню проблему суто галицького етносу. Та Шептицький виніс її як міжнародний конфлікт. Отож, світські та духовні урядники Польщі  намагалися усіма доступними методами усунути його з Галицького митрополичого престолу і, відповідно, з арени національно-визвольної боротьби українців. І вихід було знайдено. Завдяки політичним інтригам польської дипломатії вдалося переконати Святішого Отця у необхідності делегувати Митрополита до українських емігрантів за океан. Але цей підступний задум поляків виявився чи не найбільшим дипломатичним успіхом митрополита. Адже, у 20-23 роках він став Апостольським Візитатором до українських поселень на Американському континенті (США, Канада, Бразилія, Аргентина) та Західній Європі, підіймав українське питання, контактуючи із очільниками держав, зокрема, мав змогу спілкуватися із Президентом Сполучених Штатів Ворреном Гардінґом. Відвідуючи країни Європи, зустрічався із монархами Бельгії, державним секретарем Великобританії Джоном Д. Ґреґорі та прем’єр-міністром Франції Пуанкаре.

Під час цих пастирських подорожей був під постійним наглядом польських спецслужб та чиновників польських дипломатичних представництв, які попередньо «готували ґрунт» для представлення його перед місцевими урядами, а також українською громадськістю, як антипольського активіста, як політичного, а не духовного лідера. Можливо через це  духовні потреби американських українців були враховані після тривалого часу дискусій, коли через 10 років призначено єпископа до Америки і аж через 40 до Аргентини і Бразилії.

У протокольних листах польського посольства при Ватикані до свого уряду і апостольської нунціатури у Варшаві і до Ватикану багато місця приділено труднощам, які Шептицький був змушений подолати при поверненні до своєї єпископської столиці – Львова. Польський уряд висував все нові та нові умови щодо повернення Митрополита, найголовнішою з яких була вимога написати пастирського листа до своїх вірних, що засвідчив би вірне підданство його і народу польській державі.  

Шептицький отримав через певні джерела достовірну інформацію про те, що польські спецслужби вважали його державним зрадником і навіть готували замах на його життя. Передбачаючи наслідки, митрополит пише 4 липня 1923 р. зворушливого прощального листа до Папи Пія ХІ, в якому робить сповідь своєї віри, наголошуючи, що він як єпископ і пастир, ніколи у своєму житті не керувався ненавистю до нікого, займав проукраїнську позицію а не антипольську,однак, не міг стояти осторонь страждань свого народу і що єдиною метою його життя було проповідувати Євангеліє і любов до ближнього.

До замаху справа не дійшла, але Польський уряд змусив небажаного владику мовчати. 26 вересня 1923 р митрополит повертається до Львова. За виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої його було заарештовано і депортовано до Познані. Українська громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького відкритим протестом. Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику під обіцянку більше не втручатися в політику та не ставити українське питання перед «сильними світу цього». На недотримання польських обіцянок щодо прав галицьких українців, митрополит забув і про власні, дані полякам щодо своєї політичної діяльності. 

Намагаючись зупинити процес ополячення українського населення, наприкінці вересня 1930 р. митрополит вилетів літаком до Варшави, де домагався аудієнції у Пілсудського, проте прийнятий не був. Довідавшись про голод в Радянській Україні 1932-1933 рр., митрополит Андрей виголосив промову, в якій закликав віруючих надати допомогу голодуючим. Було зібрано кошти і продукти, проте керівництво СРСР від них відмовилось.

В кінці 30-х років ХХ ст. польський уряд розгорнув масове примусове обернення православних Галичини в католицтво, почався процес конфіскації і руйнації православних храмів. Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство, поставив це питання в Римі, а коли не допомогло, звернувся в Лігу Націй. Польський уряд дуже обурився, але руйнацію церков припинив, знищивши близько 200 храмів.

Після приєднання Західної України до СРСР предметом особливого занепокоєння радянських керівників стала авторитетна в Західній Україні Українська греко-католицька церква, яка напередодні другої світової війни мала 3040 парафій, 4 млн. 983 тис. віруючих. Андрей Шептицький, який не присягав польській владі, залишився послідовним поборником прав віруючих навіть після приєднання Західної України до складу СРСР. Митрополит не боявся апелювати до найвищих урядових чиновників, коли їх дії зачіпали інтереси його конфесії. Одним з адресатів митрополита став секретар ЦК КП (б) М. С. Хрущов, за вказівкою якого на деякий час було зменшено оподаткування церкви та духовенства парафій.  

Німецьку армію Шептицький зустрів як визволительку, з нею пов’язував надію на відновлення української державності. На проголошення у Львові Української держави 30 червня 1941 р. митрополит відповів вітальною телеграмою німцям. Проте дуже скоро владика переконався, що німецька окупація також супроводжується грабунками населення, репресіями і депортацією до Німеччини. Після скасування німцями Української держави митрополит змінює своє ставлення до німців. У листі до Папи Пія ХІІ, що датований 1942 р., він пише: «... німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба що вищому, ніж більшовицька».

Антилюдській суті нацизму Шептицький протиставляв не тільки слово Боже, а й вчинки. Він відкрито протестував проти фізичного знищення євреїв, особисто врятував близько 600 осіб, переховуючи їх спочатку в соборі Св. Юра, а коли це стало небезпечно - у віддалених монастирях. Коли у жовтні 1942 р. почали формуватись перші військові загони УПА, митрополит благословив цю справу і розпорядився надіслати до загонів священників-капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і виконувати іншу духовну опіку.

Влітку 1944 р. в Західну Україну вступила Червона армія. Поки тривала війна, сталінська політика відносно Української греко-католицької церкви була поміркованою. Церкви трактували як державну власність, але надавали їх в оренду священнослужителям за невелику плату. Священиків, дяків, також студентів теології звільняли від військової служби. Значна роль у досягненні компромісу на між урядом СРСР і УГКЦ належала Андрею Шептицькому.

В листопаді 1944 р. митрополита не стало. За свідченнями очевидців, в день похорону біля Львова були сконцентровані війська, а місто нашпиговане енкаведистами. На похоронах були присутні релігійні діячі різних віросповідань, представники радянської влади. М. С. Хрущов привіз на могилу А. Шептицького вінок від... Сталіна. Чи був це знак справжньої поваги, чи просто заграванням нової влади з вірянами УГКЦ, які становили основну масу населення це - ще питання…

Отже, дипломатична діяльність митрополита Андрея Шептицького значна і багатогранна. Можливо вона не увінчалася якимись значними результатами, але тоді були такі часи. Та і сьогодні українська дипломатія навряд чи може похвалитися суттєвими досягненнями. Владика щиро і послідовно домагався спочатку рівних політичних прав для українців Австро-Угорської імперії, палко підтримував проголошення ЗУНР, а потім відстоював право українського народу на власну державу перед представниками західної Європи і Америки у 1920-23 р. Наважувався апелювати до найвищих інстанцій Польщі, а згодом - СРСР, домагаючись вирішення нагального українського питання дипломатичним шляхом та захищаючи права віруючих українців по всьому світу.

Нажаль ми, сучасні українці, робимо дуже повільні кроки у справі достойного вшанування наших герої. Процес беатифікації Шептицького триває вже 60 років, більшість досліджень про Шептицького належить не українцям, а іноземним авторам, підручник історії України згадує про галицького митрополита двома-трьома абзацами. Шептицький зводив навчальні заклади, лікарні і музеї, а ми не можемо закінчити облаштування його музею в рідних Прилбичах де, до того ж час від часу спалахують релігійні міжконфесійні конфлікти. Школу його іменем назвали лише минулого року, а на місці родинного маєтку стоїть скромний камінь прикрашений православним хрестом …

Хочеться вірити що зміни які відбуваються в нашій державі та заходи по вшануванню постаті Андрея Шептицького популяризуватимуть його ім’я серед широкого кола українців і він займе своє гідне місце як серед пантеону українських героїв, так і серед святих українського народу. А особливо, в наших серцях і нашій свідомості.

(Із виступу на конференції приуроченої пам’яті митрополита Андрея Шептицького).  Яворів, НД «Сокіл», 2015р.

Пропоную поговорити про політику…Але не ту продажну і заангажовану, якої нам усім вистачає зараз, а про ту жертовну і самовіддану , якою, попри свій духовний сан та безліч справ, був змушений займатися Митрополит Андрей.

Кожна європейська нація у часи великих історичних потрясінь та катаклізмів проявляла здатність народжувати таких людей, яких ми звикли називають стовпами нації, її духовними лідерами, національними героями. Їх наявність є свідченням духовної і політичної зрілості нації. Українці в цьому плані – не виняток. І хоч як би не намагалися іноземні зайди їх знищити, заплямувати, відправити в небуття, нав’язати нам власних, або створити нових, штучних, ми своїх не забули. І сьогодні саме вони є тими світочами, які надихають власним прикладом, вказують напрямки і орієнтири, підтримують дух і викликають почуття гордості за власний народ.

Одним з таких безперечно є митрополит Андрей Шептицький. Наш славетний земляк є справжнім духовним лідером українців ХХ ст. Його постать та заслуги цілком справедливо можна порівняти з такими провідниками своїх націй як Махатма Ганді, Франклін Рузвельт, Вінстон Черчіль, Юзеф Пілсудський , Нельсон Мандела чи навіть папа Іван Павло ІІ. Для нас, українців, постать Андрея Шептицького є як ніколи актуальною, тому що український народ сьогодні знову стоїть перед великим історичним викликом самоутвердження, державотворення та самовизначення.

 Отже, хочу зараз закцентувати вашу увагу на дипломатичному аспекті діяльності митрополита, оскільки попри всі заслуги і сторони його діяльності ця займає зовсім не останнє місце. В умовах бездержавного розвитку, двох світових війн, трьох революцій, митрополит крім духовних справ вдало виконував функцію і політичного представника українців, дипломатичного посланця та справжнього лідера своєї знедоленої нації. Він часто зустрічався з президентами впливових держав, організовував дипломатичні місії та на рівних вів розмову і ставив вимоги тодішнім диктаторам. Авторитет митрополита був настільки великим що його не наважилися не те що знищити, а навіть заарештувати ні Сталін, ні Гітлер. Хоча без арештів таки не минулося…

Свою дипломатичну діяльність Шептицький розпочав одразу як отримав митрополичу кафедру у Львові. З 1903 по 1913 рр. він також обіймав посаду заступника маршалка Галицького сейму і депутата австрійського парламенту. В 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської імперії. Підсумком цієї діяльності стало напрацювання плану-проекту мирного співжиття українців і поляків Галичини, але його втілення, нажаль, було перервано вибухом першої світової війни.

Ще до її початку митрополит відвідав Росію і Білорусь де домігся призначення місцевою владою у Бресті та Петербурзі греко-католицьких єпископів, відкриття церков та монастирів східного обряду. Це був досить значний його дипломатичний успіх, оскільки навіть сьогодні російська влада блокує реєстрацію аналогічних громад не те що десь в глибинці, а й навіть в таких великих центрах як, наприклад, той же Петербург, водночас, не соромлячись називати його культурною столицею своєї держави.

Згодом, у 1914-1917 рр. відбудеться ще один візит до Росії, однак він вже не носитиме дипломатичного характеру, а матиме форму примусового заслання і утримання під вартою у суздальському монастирі. Перебуваючи там владика Андрей знаходив можливість спілкування з місцевими українцями і піклувався про їхні матеріальні потреби що вкотре засвідчує його турботу про інтереси простих людей, їхні права та свободи. Взагалі, російський вектор займав значне місце у планах та діях Шептицького, оскільки там проживала численна діаспора. Він ніколи не асоціював себе як митрополит галичан, бо українцями для нього були всі, хто говорив українською мовою, хоч силами долі були відірвані від батьківщини.

Активним було спілкування Шептицького з нашими земляками на Далекому Сході, яких на початку ХХст у, так званому, Зеленому клині нараховувалось майже пів мільйона. Вони просили в нього українських підручників, літератури, пастирів слова божого, бо без цього втрачали, там на чужині, риси національної самобутності. Однак, русифікаторська політика спочатку царської, а згодом і радянської імперії постійно блокувала такого роду допомогу, а особливо приїзд туди греко-католицьких священників. Тому на сьогоднішній день на Далекому Сході Росії не залишилося жодного українського товариства, школи, офіційно зареєстрованих парафій чи установ.

Аналогічні контакти мав митрополит з українцями Близького Сходу, Південної Америки та інших віддалених куточків світу. Там засновувались церковні братства, чернечі ордени, українські установи та видання.

Крім зарубіжної, митрополит активно здійснював і, так звану, внутрішню українську дипломатію. Оскільки закінчення першої світової війни подарувало українцям шанс на власну державність, Шептицький не міг оминути можливість активізації такого довгоочікуваного моменту. Він провадив активну дипломатичну діяльність, налагоджував контакти між УНР та ЗУНР, відвідуючи Київ і європейські столиці заради вирішення українського питання. Так, наприклад, у травні 1919р. у Станіславі відбувся з’їзд релігійних діячів, скликаний за дорученням митрополита єпископом Григорієм Хомишиним. Учасники з’їзду (в ньому брали участь понад 200 священиків) закликали духовенство і вірних самовіддано працювати й захищати незалежність ЗУНР та сприяти її воз’єднанню з УНР

У 1918-1923 рр., коли після закінчення Першої Світової війни у старій Європі народжувалися нові держави, Україна теж мала шанс увійти у їх число, та втратила таку можливість через політичну короткозорість своїх лідерів. Опинившись під владою більшовиків, Україна втратила будь-який шанс на державність: західні держави не бачили ані сенсу, ані можливості давати їй політичну і економічну підтримку, а Ватикан, що першим у Європі проголосив про визнання її незалежності, втратив інтерес до неї як такої, що опинилася у владі безбожної диктатури. Він звернув свій погляд і надії до єдиної у східній Європі католицької держави – Польщі, яка довела, що є державою, яка росте, розвивається. Тому остання без особливих труднощів добилася приєднання до своїх територій такого ласого українського шматка як Галичина.

Внаслідок спричиненої війною розрухи Галичина була зруйнована як матеріально так і духовно. Прагнення українців Галичини до національного і духовного відродження було надзвичайно сильним. Тодішній польський уряд бачив у цьому загрозу для своїх націоналістичних амбіцій відбудувати велику Польщу включно з Галичиною, що й стало головною причиною українсько-польської війни 1918-1920 рр. А провідною силою у здійсненні цих намірів була Польська Римо-Католицька Церква, очолювана Львівським Архієпископом Юзефом Більчевським (1900-1923). В той же час Українська Греко-Католицька Церква, яка ідентифікувалася з українським народом, очолювана Митрополитом Андреєм Шептицьким (1900-1944), не могла стояти осторонь природного прагнення українців Галичини до державної самостійності. Це породило неприязнь польського уряду, а згодом і громадськості до Митрополита, якого виставляли зрадником держави, а означає і польського народу.

Польський уряд намагався усіма наявними засобами через дипломатичні канали показати перед світом галицьку проблему, як внутрішню проблему суто галицького етносу. Та Шептицький виніс її як міжнародний конфлікт. Отож, світські та духовні урядники Польщі  намагалися усіма доступними методами усунути його з Галицького митрополичого престолу і, відповідно, з арени національно-визвольної боротьби українців. І вихід було знайдено. Завдяки політичним інтригам польської дипломатії вдалося переконати Святішого Отця у необхідності делегувати Митрополита до українських емігрантів за океан. Але цей підступний задум поляків виявився чи не найбільшим дипломатичним успіхом митрополита. Адже, у 20-23 роках він став Апостольським Візитатором до українських поселень на Американському континенті (США, Канада, Бразилія, Аргентина) та Західній Європі, підіймав українське питання, контактуючи із очільниками держав, зокрема, мав змогу спілкуватися із Президентом Сполучених Штатів Ворреном Гардінґом. Відвідуючи країни Європи, зустрічався із монархами Бельгії, державним секретарем Великобританії Джоном Д. Ґреґорі та прем’єр-міністром Франції Пуанкаре.

Під час цих пастирських подорожей був під постійним наглядом польських спецслужб та чиновників польських дипломатичних представництв, які попередньо «готували ґрунт» для представлення його перед місцевими урядами, а також українською громадськістю, як антипольського активіста, як політичного, а не духовного лідера. Можливо через це  духовні потреби американських українців були враховані після тривалого часу дискусій, коли через 10 років призначено єпископа до Америки і аж через 40 до Аргентини і Бразилії.

У протокольних листах польського посольства при Ватикані до свого уряду і апостольської нунціатури у Варшаві і до Ватикану багато місця приділено труднощам, які Шептицький був змушений подолати при поверненні до своєї єпископської столиці – Львова. Польський уряд висував все нові та нові умови щодо повернення Митрополита, найголовнішою з яких була вимога написати пастирського листа до своїх вірних, що засвідчив би вірне підданство його і народу польській державі.  

Шептицький отримав через певні джерела достовірну інформацію про те, що польські спецслужби вважали його державним зрадником і навіть готували замах на його життя. Передбачаючи наслідки, митрополит пише 4 липня 1923 р. зворушливого прощального листа до Папи Пія ХІ, в якому робить сповідь своєї віри, наголошуючи, що він як єпископ і пастир, ніколи у своєму житті не керувався ненавистю до нікого, займав проукраїнську позицію а не антипольську,однак, не міг стояти осторонь страждань свого народу і що єдиною метою його життя було проповідувати Євангеліє і любов до ближнього.

До замаху справа не дійшла, але Польський уряд змусив небажаного владику мовчати. 26 вересня 1923 р митрополит повертається до Львова. За виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої його було заарештовано і депортовано до Познані. Українська громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького відкритим протестом. Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику під обіцянку більше не втручатися в політику та не ставити українське питання перед «сильними світу цього». На недотримання польських обіцянок щодо прав галицьких українців, митрополит забув і про власні, дані полякам щодо своєї політичної діяльності. 

Намагаючись зупинити процес ополячення українського населення, наприкінці вересня 1930 р. митрополит вилетів літаком до Варшави, де домагався аудієнції у Пілсудського, проте прийнятий не був. Довідавшись про голод в Радянській Україні 1932-1933 рр., митрополит Андрей виголосив промову, в якій закликав віруючих надати допомогу голодуючим. Було зібрано кошти і продукти, проте керівництво СРСР від них відмовилось.

В кінці 30-х років ХХ ст. польський уряд розгорнув масове примусове обернення православних Галичини в католицтво, почався процес конфіскації і руйнації православних храмів. Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство, поставив це питання в Римі, а коли не допомогло, звернувся в Лігу Націй. Польський уряд дуже обурився, але руйнацію церков припинив, знищивши близько 200 храмів.

Після приєднання Західної України до СРСР предметом особливого занепокоєння радянських керівників стала авторитетна в Західній Україні Українська греко-католицька церква, яка напередодні другої світової війни мала 3040 парафій, 4 млн. 983 тис. віруючих. Андрей Шептицький, який не присягав польській владі, залишився послідовним поборником прав віруючих навіть після приєднання Західної України до складу СРСР. Митрополит не боявся апелювати до найвищих урядових чиновників, коли їх дії зачіпали інтереси його конфесії. Одним з адресатів митрополита став секретар ЦК КП (б) М. С. Хрущов, за вказівкою якого на деякий час було зменшено оподаткування церкви та духовенства парафій.  

Німецьку армію Шептицький зустрів як визволительку, з нею пов’язував надію на відновлення української державності. На проголошення у Львові Української держави 30 червня 1941 р. митрополит відповів вітальною телеграмою німцям. Проте дуже скоро владика переконався, що німецька окупація також супроводжується грабунками населення, репресіями і депортацією до Німеччини. Після скасування німцями Української держави митрополит змінює своє ставлення до німців. У листі до Папи Пія ХІІ, що датований 1942 р., він пише: «... німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба що вищому, ніж більшовицька».

Антилюдській суті нацизму Шептицький протиставляв не тільки слово Боже, а й вчинки. Він відкрито протестував проти фізичного знищення євреїв, особисто врятував близько 600 осіб, переховуючи їх спочатку в соборі Св. Юра, а коли це стало небезпечно - у віддалених монастирях. Коли у жовтні 1942 р. почали формуватись перші військові загони УПА, митрополит благословив цю справу і розпорядився надіслати до загонів священників-капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і виконувати іншу духовну опіку.

Влітку 1944 р. в Західну Україну вступила Червона армія. Поки тривала війна, сталінська політика відносно Української греко-католицької церкви була поміркованою. Церкви трактували як державну власність, але надавали їх в оренду священнослужителям за невелику плату. Священиків, дяків, також студентів теології звільняли від військової служби. Значна роль у досягненні компромісу на між урядом СРСР і УГКЦ належала Андрею Шептицькому.

В листопаді 1944 р. митрополита не стало. За свідченнями очевидців, в день похорону біля Львова були сконцентровані війська, а місто нашпиговане енкаведистами. На похоронах були присутні релігійні діячі різних віросповідань, представники радянської влади. М. С. Хрущов привіз на могилу А. Шептицького вінок від... Сталіна. Чи був це знак справжньої поваги, чи просто заграванням нової влади з вірянами УГКЦ, які становили основну масу населення це - ще питання…

Отже, дипломатична діяльність митрополита Андрея Шептицького значна і багатогранна. Можливо вона не увінчалася якимись значними результатами, але тоді були такі часи. Та і сьогодні українська дипломатія навряд чи може похвалитися суттєвими досягненнями. Владика щиро і послідовно домагався спочатку рівних політичних прав для українців Австро-Угорської імперії, палко підтримував проголошення ЗУНР, а потім відстоював право українського народу на власну державу перед представниками західної Європи і Америки у 1920-23 р. Наважувався апелювати до найвищих інстанцій Польщі, а згодом - СРСР, домагаючись вирішення нагального українського питання дипломатичним шляхом та захищаючи права віруючих українців по всьому світу.

Нажаль ми, сучасні українці, робимо дуже повільні кроки у справі достойного вшанування наших герої. Процес беатифікації Шептицького триває вже 60 років, більшість досліджень про Шептицького належить не українцям, а іноземним авторам, підручник історії України згадує про галицького митрополита двома-трьома абзацами. Шептицький зводив навчальні заклади, лікарні і музеї, а ми не можемо закінчити облаштування його музею в рідних Прилбичах де, до того ж час від часу спалахують релігійні міжконфесійні конфлікти. Школу його іменем назвали лише минулого року, а на місці родинного маєтку стоїть скромний камінь прикрашений православним хрестом …

Хочеться вірити що зміни які відбуваються в нашій державі та заходи по вшануванню постаті Андрея Шептицького популяризуватимуть його ім’я серед широкого кола українців і він займе своє гідне місце як серед пантеону українських героїв, так і серед святих українського народу. А особливо, в наших серцях і нашій свідомості.

Контакти

 
Голова організації - Наталія Косик
Виконавчий директор – Леся Балух
Технічний директор – Микола Глова
Адреса: 81054, Україна, Львівська обл.,
Яворівський р-н, м. Новояворівськ, а/с 40
моб. тел.: +380 976689941
моб. тел.: +380 977713607
e-mail:Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

Ми на https://www.facebook.com/gostynets.ua

 

Ми відкриті для тих, хто бажає долучитись до нашої діяльності

Додаткова інформація