НОТАТКИ З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЯВОРІВСЬКОГО ЗАБАВКАРСТВА

Konik2Перші письмові згадки про яворівську іграшку стосуються 17 ст. Про це свідчать рядки з листа Юрія Липи з Яворова 1944 року до Андрія Жука: «Містечко, де я є, славне вже триста літ із забавкарства». І цю інформацію не можна вважати голослівною. У праці Л. Герус «Яворівська народна іграшка: історія розвитку та сучасні проблеми промислу» є науково доведено, історично обґрунтовано, що такі свідчення Юрія Липи є правдивими, а не припущенням. Серед вагомих аргументів є насамперед географічне розташування Яворова: на перетині важливих торговельних шляхів між Заходом і Сходом. Це вплинуло на розвиток ремесел і торгівлі на теренах краю. Є згадки, що ще наприкінці 14 ст. в Яворові існували об’єднання ремісників.

 

1569 рік став знаковим для розвитку промисловості міста, адже йому було надано магдебурзьке право. За припущеннями дослідників, спочатку забавкарство було домашнім виробництвом, а пожвавлення торговельних відносин спричинило його виокремлення в самостійний промисел з центром у Малому Передмісті Яворова. На початку ХІХ ст., як зазначено в «Промисловому путівнику», 89 родин займалися цим ремеслом, кожна з яких протягом року виготовляла майже 3600 іграшок. Така статистика лише підтверджує думку про те, що створення іграшки було не лише прибутковою справою, а й стало доброю традицією і удосконалювалося з кожним роком, передавалося з покоління в покоління. Серед найвідоміших виробів були й іграшкові меблі, тарахкальця, візочки з кониками, колисочки, скрипки та ін.

mebli5З ініціативи культурних, громадських діячів, меценатів та Повітової і Крайової рад цей промисел було підтримано і технічно вдосконалено. Зокрема, як зазначає Б. Стебельський, великий вплив на створення «Державної школи деревного промислу» мав граф Іван Шептицький з Прилбич, на той час голова Повітової ради. Саме завдяки його старанням у Львові підписали розпорядження про скерування на роботу керівником та інструктором школи Павла Придаткевича (на той час Павло Придаткевич уже працював у Живці (Західна Галичина) інструктором «Промислової школи»), а Андрія Мареніна (місцевого учителя) цим же декретом призначено адміністратором школи.

Фактично навчання у школі розпочалося з листопада 1896 року, але в деяких джерелах знаходимо іншу дату. Доктор Б. Стебельський стверджує, що початок школи слід вести від 1 вересня 1897 року – дня, коли інсталювали верстати і розпочали навчання з обладнанням. Офіційна назва «Державна школа деревного промислу» вживається з 1905 року – з часу переходу закладу у новозбудоване приміщення школи. Школа мала основне завдання – розвивати забавкарство на базі деревного промислу. Звідси й назва – «Забавкарська школа». Крім того, мета полягала й у вдосконаленні технічної та економічної основи для подальшого розвитку забавкарської справи. Час вимагав розширення асортименту, удосконалення виробів, адже тоді промисел почав занепадати, бо на ринку з’явилися закордонні іграшки, що поступово витісняли яворівську забавку. Перед школою стояло непросте завдання: покращити, тобто удосконалити традиційну іграшку, зробити її конкурентоспроможною, а також навчитися самостійно проектувати сучасні моделі, яких потребував ринок.     

Login 1В огляді діяльності промислових шкіл Галичини за 1896 – 1897 рік знаходимо інформацію про асортимент виробів школи: вирізувані та мальовані коники шести різних розмірів, шість різновидів кеглів, крокети, лічильні палички, іграшкові мальовані будиночки, жовніри, візочки, тачки. Завдання школи, окрім виробництва іграшок, полягало ще й у збуті продукції, що виготовляли майстри в домашніх умовах з Малого Передмістя. Таким чином, було пройдено шлях від крамниці у приміщенні школи до постійної виставки у Львові, а також посередників з Польщі й довколишніх міст.

Роль Забавкарської школи дуже велика. Вона позитивно вплинула на розвиток яворівських промислів, удосконалення технології обробки дерева та організований збут продукції, популяризацію забавкарства як такого.

Міський Промисловий музей у Львові всіляко підтримував народних умільців, привертаючи увагу до їхніх виробів за допомогою організації різноманітних виставок, конкурсів, що давало можливість майстрам не лише ознайомитися з роботами своїх колег, а й набратися досвіду, не зупинятися на досягнутому, а прагнути поступу у своїй галузі. Наприклад, у 1904 році  оголосили конкурс забавок для дітей. Десять зразків, виготовлені умільцями Забавкарської школи, навіть отримали замовлення на серійне виготовлення. У червні ж 1905 року деякі з цих виробів увійшли до постійної експозиції музею.

Свою діяльність «Забавкарська школа» на кілька років припиняла під час Першої світової війни. Та народні умільці в домашніх умовах продовжували працю над рукотворними дивами. У повоєнні роки кількість майстрів, незважаючи на скрутне економічне становище, збільшилась. Ця справа потрапила до рук деревообробників, зокрема меблярів. У 20-30 роках, 75 родин виготовляє яворівську забавку (родина Бриндасів, Горбульків, Горохів, Гдулів, Приймів, Ференців та ін.).

Вдруге школа припинила діяльність у 1939 і знову запрацювала у 1942 році під керівництвом Богдана Стебельського, який у воєнний час зумів підтримувати її діяльність. У непростих умовах школа виконувала завдання відродження забавкарського мистецтва на основі давніх традицій. Реалізовувались плани створення при школі музею народних іграшок, де учні мали змогу ознайомитися  з цікавими експонатами, способами їхнього оздоблення, принципами побудови. У травні 1944 року школа припинила існування, тож вплинути на розвиток іграшкового промислу суттєво не вдалося.

Login 3Ще у 1933 році Львівська філія Варшавської організації «Закладів домашнього промислу» підтримала ідею про створення кооперативу на чолі з директором Семеном Гдулею. Він проіснував більше 5 років, до 1939 р. У 1943 році її діяльність була відновлена під керівництвом Андрія Кесли.

Найдавнішими експонатами у музейних фондах є іграшки початку ХХ ст. Зумовлено це пізнім інтересом громади до колекціонування забавок, а також нетривкістю дерева. Найбільша колекція яворівських іграшок представлена в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

  Після закриття школи 1944 року, згодом, у 50-ті роки, успадковуючи традиції, яворівська іграшка продовжувала свій шлях розвитку.           У середині ХХ ст. на базі колишньої кооперативи, читаємо у праці Л. Герус, була створена художньо-промислова артіль імені Т. Шевченка, що об’єднала довкола себе народних умільців. Серед талановитих майстрів цієї галузі, що зберігали насамперед традиції краю, є В. Прийма, С. Тиндик, С. Фірчук, С. Лопачак, С. Горох та ін.     Постать Василя Прийми найпомітніша серед народних майстрів забавок. Про його творчий доробок писали багато дослідників народного мистецтва. Особливо плідними для майстра були 50-60-ті роки.

  З часом іграшка втрачає своє первинне значення і починає сприйматися радше як сувенір. Тому художньо-промислові комбінати через нерентабельність такої продукції припиняють її виробництво. Натомість почали виготовляти сувеніри. Традицію виготовлення яворівської забавки зберігали кілька родин (Лопачаки, Бриндаси, Логіни…), які майстрували її в домашніх умовах. Нові тенденції (наполегливі вимоги щодо тематичних виставок, які б відображали дух часу, зокрема колгоспна тематика) зумовили кризові процеси у розвитку яворівської іграшки. Тому поступово забавкарський промисел згасає.

ptashka  Цьому передує низка чинників: ринок наповнився фабричними іграшками різних ґатунків, відтак, знизився попит на тутешній продукт; виробників стали образливо називати на російський кшталт – «колотушніками»; старші майстри робили все менше забавок, а молоді надавали перевагу різьбленню чи меблевому промислу. І лише для виставок, або з нагоди визначних дат майстри виготовляли по декілька традиційних забавок.

На початку 90-х років іграшки виготовляють на Малому передмісті лише 2 умільці – це Юлія Прийма, дочка Василя Прийми,  та С. Лопачак. Але здебільшого вироби виконувались як сувеніри під замовлення або на конкурси. Життя іграшки підтримували також майстри професійно-технічного училища № 14. З нагоди визначних дат С. Мельник, І. Бабійчук виконували традиційні забавки і експонували їх на виставках.

Автентичні риси забавки зберегли майстри-практики. Найяскравішим виразником традицій цього періоду була донька В. Прийми – Юлія Прийма. Усе її життя пов’язане з іграшкою, вона перейняла і продовжила промисел батька: в домашній майстерні виготовляла забавки, як це робили з давніх часів. У 1991 р. пані Юлія стала співзасновницею і членкинею Яворівського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України (НСМНМУ), створеного з ініціативи Заслуженого майстра народної творчості України Івана Бабійчука. Оскільки завданням Спілки є збереження і примноження народних традицій, майстриня стала учасницею багатьох мистецьких заходів, власним прикладом навчала, творчо працювала, популяризуючи традиції яворівського забавкарства серед молодих умільців. За участь у всеукраїнських і міжнародних виставках неодноразово отримувала відзнаки, нагороджена Дипломом другого ступеня за творчість, стала лауреатом премії ім. Данила Щербаківського

Наприкінці 90-х років збільшилась увага до  забавкарства в Художному ПТУ № 14, що розташоване в Івано-Франковому на Львівщині. Цей заклад, по суті, є спадкоємцем Забавкарської школи. Майстри виготовляють традиційні забавки, творчо працюють і розвивають асортимент авторських розробок. За останнє десятиліття виникло ще кілька осередків із виготовлення традиційної яворівської іграшки. В Яворові – Ольга та Василь Логіни відновили давнє родинне забавкарське ремесло. В Новояворівську творчо розвивають тематику іграшок спілчани Яворівського осередку І. Бабійчук, А. Шопський, С. Бабійчук-Кузьменко. В Янові Остап Сойка та Оксана Когут відроджують давні традиції та проектують авторські сучасні іграшки.

Яворівська іграшкаВ останні роки Товариство краєзнавців Яворівщини «Гостинець» здійснює дослідження історії, типології, традицій орнаментування автентичної забавки. За їх сприяння створено у с. Старичі навчальний центр «Мастак», який виконує завдання навчання дорослих мешканців технології майстрування яворівської забавки. Адже відродження забавкарства як одного з видів народних ремесел для яворівського краю є назрілою потребою. Окрім цього важливим завданням є збереження мистецької спадщини краю й популяризації дерев’яної яворівської забавки. 

 

Оксана Галаник

 

За матеріалами: Косик Н.М., Більська Л.Б. Яворівська забавка /Н. М. Косик, Л. Б. Більська – Львів: Науково-видавничий центр ЛОГО «Опілля», 2013. – 64 с.

 

Додаткова інформація